Пустий і неважливий нам бюст мертвого кумира, ще якісь ювілейні знаки, але головне – ми, троє львів'ян, на семитисячнику! Ми здобули таку важливу і немалу перемогу над собою, ще й допомогли австрійцю і чеченцю. Фотографії з прапором України, внутрішні ридання, як відчуття безмежного щастя, обморожені пучки пальців – все це зливається у картину, яка лише потім, може через три дні, стане усвідомленням досягнутої мети і тимчасового спокою духу.
Починаємо спуск і у густій імлі втрачаємо дорогу! Але є навігація, інтуїція і Божа поміч. Досить швидко зорієнтувалися і продовжили шлях. І тут – несподіванка! На висоті , близько 6800 м, наш Ігор вперто пробує переставляти ноги, його воля нахабно жене його вгору, але тіло вже під дією гірської хвороби, і шансів не те що піднятися, а рухатися - майже немає! Він знав інструкцію про те, що є певний час для сходження, про те , що не можна доходити до межі повного знесилення…
Головне тепер - усім зійти вниз. Адже на такій висоті, навіть досвідчені майстри-альпіністи , нести нікого не зможуть. Ситуація досить критична! Чечен відразу рванув донизу - «ні дякую, ні до побачення», австрієць Матен, хоч і пропонував допомогу, не мав уже ніяких кондицій сам. Якраз в таких випадках спрацьовує справжній Командний дух, який і дає сили. Спочатку Славко, потім я зводили нашого Друга, страхуючи на льодових схилах, піднімаючи після падінь, борючись із власною втомою і справжньою гірською небезпекою.
Веронічка поспішила за допомогою до табору на 6200 м, але, на жаль, на такій висоті допомога – це лише власних рук справа! Довгих 10 годин нескінченного спуску, зриви і провали у тріщини – це, як сон, який минув і щасливо закінчився, мабуть і завдяки тим, хто за нас молився.
Повернулися в намети, коли ніч вже обійняла небо. Повернулися Усі!
А потім шлях униз і додому. Були ще пригоди – непрості і ризиковані, веселі і яскраві.
Але цей шлях завершено.