Львів 1 жовтня 2010 року, 22.00 – на залізничному вокзалі нас проводжають найближчі друзі і мила собачка Єфросинія (для своїх «Хроська», тому що дуже симпатично хрюкає).
Нас семеро: Копанський Сергій, Котило Галина , Копанський Юлій, Зуб Володимир, Медведська Вероніка, Рущак Славко, Мирося. В складі команди – майстер спорту зі спортивного орієнтування (Галя), багаторазові учасники чемпіонатів України з пішохідного туризму, екстремальних мультиспортивних гонок, походу третьої категорії по Кавказу. Лише Юлік і Мирося мають менший досвід походів, але володіють хорошою фізичною і вольовою підготовкою, не обтяжені віковим вантажем і, головне, мають добре почуття гумору.

Нарешті ми в повітрі. Чотири з половиною години польоту і комфортне приземлення в Шаржі – величезному аеропорту Об'єднаних Еміратів. Вісім годин чекання серед представників , мабуть, половини національностей Африки і Азії. Обід на підлозі, і там же приготування до сну (а в Дьюті Фрі «гади» не пускають, поки до вильоту не залишається 2 години).
Ранковий душ (аеропорт комфортніший, ніж деякі наші готелі), строгі і дуже ввічливі арабські працівники митниці, і знову майже 5 годин польоту до Катманду. Зовсім інший аеропорт, смішні і ввічливі непальські працівники митниці, ( контроль ми випадково проминули стороною, мабуть непомітні були з величезними рюкзаками).

Через кілька хвилин нас зустрів представник непальської туристичної компанії Пруна Джі, який привіз і поселив нас у готель, приготував квитки на подальший переліт до Лукли, зробив усі необхідні дозволи, і ще й провів невеличку екскурсію по Тамелі – фешенебельному туристському районі Катманду, яка закінчилась класним рестораном і пивом «Еверест».

Чи то ми були трохи зачумлені з дороги, чи нас настільки вразив шум і гам, а також страшенне сміття багатомільйонного (за словами гіда) міста, але запам'яталося найбільше із перших відвідин Катманду гаряче приправлені страви і нічне романтичне паті на даху готелю (ми не шуміли!!!) Зранку знову в аеропорт, спека у Катманду більше 30, повітря перенасичене вихлопами і пилом, тому досить обтяжливою була затримка вильоту більш ніж на дві години. Причому пропонувати додатково долари, чи місцеві тугрики (рупії) за сприяння -нереально. Трошки втішило, що запізнюються усі рейси, мирно чекають представники усіх куточків світу. Познайомились з класними чехами, які пообіцяли пригостити фірмовою сливовіцею. Бачили ми цих чехів на маршруті ще разів п'ять – не виконали вони обіцянки.

Нарешті виліт, наші Володя і Юлік сидять майже в кабіні кукурузника часів другої світової, знімають, як пілоти крутять педалі і тиснуть на гальма, і через 40 хвилин авіаджипердрайву приземляємося в Луклі – зітхаємо з полегшенням (ну дуже наслухались жахів про непальські авіалінії, ще й була аварія у серпні).

Вирушаємо в таку омріяну і фантастичну мандрівку – трекінг по Гімалаях. Несемо рюкзаки самостійно (у хлопців близько 30 кг, у дівчат 20- 22 кг), шерпи-портери (носильники) пробують запропонувати свої послуги, але ми виглядаємо так впевнено, що вони не наполягають – і так знають чим все закінчиться.
Не проходимо в перший день запланованого - пізно прилетіли, сутеніє. Зупиняємось в лоджії (місцевий різновид готелів) – ціна 100 рупій за номер ( десь 12 грн). Трохи смішно, але дізнаємось, що обов'язковою умовою такого дешевого проживання є дворазове харчування, що виносить тут десь ще 5-7 доларів з людини. Зранку в бій – треба пройти до Намче Базару десь 15- 17 км, набрати 800 м висоти. По-карпатських мірках дрібниця, «так… до обіду». Але важкі рюкзаки, і те, що всі інші ідуть з мінімальним вантажем (усе несуть наймані портери) дещо піднавантажує.

Купаємось у височенному водоспаді (таких ще не "видів") – усі туристі і місцеві жителі дико на нас зглядаються, особливо на Вероніку, що приймає купель у спокусливій білизні. Але ми ще на Кавказі зрозуміли, що вище 3000м митися у природних водоймах вважається трохи екстремальним видом гігієнічних процедур. Але ж це Класно!!! – вода освіжає і наповнює силами. І тут ми поперли, особливо я і Юлік (правда інші підозрюють, що ми об'їлися гомеопатичним препаратом «Арніка»). Не буду сперечатись, але ми дійсно на підйомі обганяли шерпів, яків, усіх «немісцевих» в одні ворота і пригналися в Намче більш, ніж на годину швидше нашої групи.

Використовуючи вільний час, зареєструвалися в місцевій міліції (хлопці в пуховках і шльопанцях), знайшли житло і зустріли "наших". В Намче Базарі день акліматизації – набираємо до 3900 м і ВПЕРШЕ бачимо великий ЕВЕРЕСТ, дух захоплює, п'ємо пиво "Еверест" по 5 доларів за маленьку баночку і тішимось, мов діти - ми на початку здійснення давньої мрії.
Ввечері серйозна нарада – вирішуємо брати носильників-портерів, носіння важких рюкзаків, хоч і викликає захоплення в зустрічних і нестримне бажання семидесятилітніх японок сфотографуватися з нами, але ставить під загрозу проходження усього запланованого. Знаходимо «сумчастих» друзів, (несуть вантаж у величезних тюках, які трохи нагадають наші клітчаті сумки). Винаймаємо лише двох, хоча, як правило у кожного туриста індивідуальний портер Молоді шерпи Делі і Рамрі не розуміють англійської, мову жестів також сприймають неадекватно, але справно "тащуть" кожен по 30 кг.

Напевно працівник сервісної служби "Самсунг", подумали ми, безкоштовна доставка техніки. Наші рюкзаки полегшали - до 18-20 кг у хлопців, 12-14 у дівчат. Тепер, здається, можна бігти зручними каменистими стежками, але це вже вище 4000 м, і з кожним днем будемо набирати все більше. Особливо не розженешся, але в один день нам з Володею все ж прийшлось виконати подвійну денну норму. Поки ми чекали Миросю, яку супроводжував Славко, на основному шляху, яким проходили усі групи , вони умудрились обійти нас "городами". Хвилюючись, що комусь стало зле, ми вхопили кілограмову аптечку, воду і побігли назад. Бігли, зрозуміло аж до пункту нічлігу, тут на горизонті побачили Славка, що марно пробував нас наздогнати, і злі та втомлені пішли назад, по-доброму проклинаючи наших «скороходів». Втратили 4 години, але помирилися, і в подальшому не повторювали дитячих помилок.

Особливо варто зупинитися на розповіді про селище Гокіо (4790м), розташованому на березі казково красивих озер. Шлях до селища нагадував твори Кіплінга (типу "Мауглі") – кам'яні сходи, з однієї сторони скелі і водоспади, а з іншої прірви, на дні яких карколомні , бурхливі ріки.
До речі, в одному місці караван яків мало не зіштовхнув Миросю у таку безодню, пощастило – в останній момент врятували "погонщики". Тому розминатися на таких "проспектах" краще притискаючись рюкзаком до скелі і люб'язно пропонуючи зустрічній скотині дорогу.

"Зафотали" озера, не ризикнувши в них скупатись, хоча дотепер мучить сумління, адже була нагода поставити рекорд у власних високогірних купаннях. Але щось наполегливо підказувало, може досить сильний біль у голові, що це може скінчитись не так весело, як зимові купелі в Карпатах.
Короткий ходовий день закінчився у мальовничому селищі. Обід був власний - гречані пластівці з шкварками – супер!.

В наступний день відпочинок - піднімаємося на вершину Гокіо Рі ( 5360 м). До цього моменту вище ми були лише на Ельбрусі. Знову милуємося видом на найвищі вершини світу - Джомолунгму, Лходзе, Макалу, льодовик Кхумбу, споглядаємо найкрасивіші пейзажі, про які неможливо було мріяти в сотнях попередніх мандрівок.

Занадто швидкий спуск, сильна головна біль, два аспірини (до Діакарба не дійшло), і чудові страви в лоджії "Намасте"! Взагалі їжа в гірському Непалі одноманітна і переважно несмачна: кілька різновидів рису, чи дуже поганої на смак картоплі, прісні хімічні супи. Але українське сало і чорний шоколад – вірні супутники досвідченого мандрівника. Регулярно Вероніка проходила по ресторанчиках, де ми харчувались і пригощала усіх нашим стратегічним запасом (маю на увазі сало, інші стратегічні запаси ми хоч і несли, але вище 4000 м не осмілювалися використовувати – надто високою могла бути ціна).

Знову напружена робота, кожен крок вгору дається непросто, добре що є стимул - обганяти тих, хто вийшов раніше. Треба сказати, що цей протяжний і технічний ходовий день – з 7.00 до 16.30 мав дати переконливу відповідь про можливості групи і результати нашої акліматизації. Все підтвердилося – група «може!», акліматизація відбувається.
Насправді в кількох членів групи простежувались симптоми гірської хвороби: затяжна головна біль, нудота, задуха під час сну, безсоння, відсутність апетиту, але коли аналізувати загалом, можна стверджувати: на висоті більше 5000 м над рівнем моря ("Тату, а де море?") група працювала активно, кваліфіковано і завдяки тренуванням, фармакологої, системній акліматизації впевнено йшла до мети.

Лобуче. Селище, де ми зустріли найбільше туристів на трекінгу (більшість з них йшли дивитися на Еверест до базового табору), і де ми зрозуміли, наскільки правильно зробили, вибравши суттєво складніший і не попсовий маршрут. Місця, які прийнято називати "дахом світу", тут ми цілком заслужено обізвали "жопою світу" - жахливі лоджії, жахливе харчування, стовпотворіння, щурі, як коні; матрацники з міськими рюкзачками, - звідси хотілося утікати якнайшвидше!

Дається досить важко, але на п'яти насідають вчорашні симпатичні знайомі з Німеччини - Вольфганг і Барбара (наїлися нашої каші, а тепер хочуть обігнати), але Юлік задає жорсткий темп, і ми не уступаємо лідерство.
На перевалі знову мить маленької перемоги над собою, ейфорії, і величезної насолоди від споглядання стіни найвищих вершин світу, дзеркальної безодні озер – пятитисячників, і звідси уже видно мету нашого походу - Айленд Пік.
7-8 годин ходового часу і ми в Чукхунгу. Саме звідси розпочнеться старт на перший шеститисячник в нашому житті.

Останні приготування і підбір спорядженя. Поспілкувалися з Андрюшою і Сєрожою - туристами з Москви – ті ,за їх словами, пробігли вже купу вершин(їхні обгорілі носи дійсно свідчили або про великий досвід, або навпаки; ніхто з нас не обпалився – постійно береглися). Шукаємо кваліфікованого гіда (без гіда ми не зустрічали жодної групи навіть на попередній ділянці походу). Один з місцевих господарів (колоритний товстий "перець" - "грубий бос – герой індійських серіалів" назвали ми його) знайшов нам двох непоганих хлопців, що викликали довіру, але не надихали до діалогу по тій простій причині, що майже не володіли англійською. Нібито домовилися з ними про усі деталі.Дається досить важко, але на п'яти насідають вчорашні симпатичні знайомі з Німеччини - Вольфганг і Барбара (наїлися нашої каші, а тепер хочуть обігнати), але Юлік задає жорсткий темп, і ми не уступаємо лідерство.
На перевалі знову мить маленької перемоги над собою, ейфорії, і величезної насолоди від споглядання стіни найвищих вершин світу, дзеркальної безодні озер – пятитисячників, і звідси уже видно мету нашого походу - Айленд Пік.
7-8 годин ходового часу і ми в Чукхунгу. Саме звідси розпочнеться старт на перший шеститисячник в нашому житті.

Розпочався снігопад, який за короткий час насипав більше 20 см снігу. Опади не закінчуються цілий вечір, і о 1 ночі, спільно з гідами вирішуємо – йти не можна – надто небезпечно. В цю ніч не вирушає жодна група, гуркочуть лавини… Вранці все виглядає не так безнадійно.

Провели тренування з техніки підйому і спуску, хоча все давно відпрацьовано, поспілкувалися з іншими "претендентами", вирішили: цієї ночі йдемо у будь-яку погоду (резервних днів більше не має). З 16.00 год знову почало сипати. Лягаємо спати у великому неспокої, просипаємося усі раніше, ніж просигналили будильники. На щастя, сніг не падає, в небі підбадьорливо підморгують найсміливіші зірочки – виходимо, як і планували, о першій ночі.

Йдемо першою групою, але тут почало глючити Юліка і Славіка, кілька хвилин перепочинку, далі і аж до вершини наші супутники – двоє французів з гідом - нормальні хлопці. Крутий підйом, оминаємо "штурмовий табір", а далі розпочинається нічне скелелазіння, не видно майже нічого, лише чорні провалля у кількох метрах праворуч і ліворуч. Трохи страшно, треба бути дуже сконцентрованим і обережними. Стає ще страшніше – перед нами у ранкових сутінках стежка по зовсім вузькому,здається непрохідному лезу хребта.

На щасті, так і є . Вийшли на льодовик (приблизно 5900 м), одягаємо страхувальні системи, кішки, продовжуємо рухатися у зв'язці.
Наші гіди дійсно кваліфіковані – впевнено і дуже обережно рухаються, і задають досить високий темп – хочуть піднятися в числі перших. Вище шести тисяч метрів кожен крок дається із значними труднощами, легені жадібно шукають кисень, серце готове вискочити з грудей , петляємо по льодовику, обминаючи тріщини без дна і без шансів. Повільно, але впевнено наближаємося до останнього етапу сходження – дуже крутого льодового схилу. На щастя тут висить перило, обладнане попередніми альпіністами.
Жумари і кішки допомагають піднятись по цій технічній стіні, але сил майже не залишається. Останніх п'ятдесят метрів до вершини по гострому хребту приходиться долати метр за метром, а часом і на колінах, і ось мить великої перемоги над собою.

Серед них був і Тенцінг Норгей – людина, яка першою в світі піднялася на найвищу вершину планети. Стіна вершин Лходзе, Евересту зовсім поруч , здається можна доторкнутися до даху світу, і відчуття щастя просто незмірне.
Співаємо гімн України і змушені спускатись – на вузькому хребті розминутися із наступними альпіністами можна лише з допомогою страховки. Зустрічаємо на зворотній дорозі дуже круто екіпіровану російську групу із трьох чоловік . Таке спорядження для нас – дорога мрія, але ж ми піднялися швидше! Кілька хвилин відпочинку на межі льодовика – сонце пече нещадно, незахищені частини тіла можуть згоріти моментально, тому додатково намазуємось захисним кремом і продовжуємо спуск. Тепер ми розуміємо, чому наші гіди задали такий темп і вивели нас на вершину першою групою. Адже іншим треба довго простоювати на «ультрафіолетовій сковорідці», чекаючи, поки звільняться перила. На спуску ноги важчають все більше – починає «навалюватися» втома і психологічне навантаження попередніх ходових годин. Нарешті прийшли в табір, зварили чайку, зібрали намети і вниз до Чукхунгу.

Повернення у Луклу тривало три дні, плюс день відпочинку у Тенгбоче. До речі, господарем лоджії тут був шерп, який дев'ять разів піднімався на Еверест. Оце так! Зворотній шлях був нескладний і мальовничий - можна було дозволити собі навіть по кілька баночок пива (правда дорогувате воно там). Із задоволенням спілкуємося із зустрічними, посміхаємось усім, навіть якам, (при цьому не забуваємось усіх обганяти), і раптом відчуваємо, що найкраща мандрівка нашого життя закінчується…