І ось 1 грудня – довгоочікуваний день початку нашої мандрівки у таємничу , загадкову і таку притягуючи Африку. Ще з дитинства, читаючи повість Ернеста Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро, у мені народилася мрія-ностальгія побувати у цих місцях, і треба сказати, що багато хто із мого покоління, дізнавшись про наші плани, відразу проводив асоціацію із цим яскравим і таким емоційним твором Великого Хема . Багато приготувань, фізичні тренування , медико-профілактичні заходи, і врешті ми в потязі – почалося!
Вже у аеропорту Бориспіль зібралися усі 10 учасників нашої Команди: Копанський Сергій (це- я), Юрчишин Ігор, Рущак Ярослав, Борсукевич Люба, Павлів Петро, Павлів Софія – зі Львова, Копанський Юлій – з Києва, Плиска В'ячеслав – із Закарпаття, Харченко Андрій , Кривко Оксана – із Харкова. Ось така досить велика компанія, віком від 18 до 53 років, із досвідом походів по Кавказу, Гімалаях, Паміру, а в трьох учасників - лише по Карпатах.

А після 5 годин спання там у компанії барвистих представників десятків національностей Африки і Азії, ще 5 годин перельоту у столицю Кенії – Найробі. Там за 20 доларів оформлюється транзитна віза і маємо право вийти на Чорний Континент, вперше за екваторіальним колом. До речі, як вважають вчені, саме у Кенії більше 3 мільйонів років тому з'явилися найдавніші предки людини. І хоча Найробі, ніби-то є найбільшим містом Східної Африки, а також світовим центром сафарі, місто оглянути ми не встигли та й не планували цього разу. Тим більше, що в пам'яті ще був теракт 21 вересня 2013 року, коли там було вбито більше 60 людей.

Відразу на виході помічаю, що нам привітно махає солідний чоловік з особливою білосніжною посмішкою, тримаючи табличку Kopanskіy Yuli

доларівРозмістилися у старенькому мікроавтобусі mitsubishi і минаючи Найробі якимось нетрями почали рух до Танзанії. Було помітно, що усі промислові райони, а також території готелів обнесені колючим дротом. Недаремно, мабуть, комісія ООН присвоїла Найробі категорію С, як одному з найбільш злочинних міст світу.
Через 3 години робимо зупинку для обміну грошей, та відвідуємо невеликий місцевий ринок.
Потім оформлення документів на кенійсько-танзанійській митниці ( 50 доларів за візу). Прибуваємо вже вночі до Моші – міста, звідки розпочинаються сходження на Кіліманджаро. Невеличкі попередні збори і сон з передстартовим хвилюванням.

А похвилюватися таки трохи прийшлося. Адже о 7.00 ми здали усю суму (а це кількість грошей досить спокуслива!) нашому компаньйону, збір він призначив на 9.00, а о 9.30 ми не бачимо біля готелю ні обіцяного автобуса, ні гідів, які б мали перевіряти наше спорядження.
З яким полегшенням я подивився на своїх друзів, коли автобус врешті приїхав, і водій з привітною посмішкою пояснив, що все ОК. Знову рюкзаки на дах, і ще годину в дорозі. Шлях, який вів вгору до входу у Національний парк, ставав все більш мальовничим, але чи то залишки хвилювання, чи духмяне повітря тропічного лісу зморили нас, і більшість учасників нашої групи проснулися уже на висоті 1800 м., біля воріт парку Шамбас. Саме тут починається маршрут Мачаме.

Знову втрата часу. Адже наша група, очевидно, найбільша і поки відбувається оформлення документів, роздача нашого вантажу портерам, проходить десь 2 години. Джон підходить з великими вибаченнями, знайомить нас із 4 гідами і показує ще 25 портерів і кухаря (така армія обслуги тут є обов'язковою, у наших подорожах це вперше і , мабуть, востаннє).
Тут треба проявити до нових супутників певну жорсткість. Тому я не відповідаю на білозубі посмішки (ще й тому , що ніхто з нас похвалитися такою білизною не може, врешті, як і засмагою), а розповідаю, що дотримую у своїх подорожах завжди чіткий графік і порядок.
Ми робимо «вливання» і вимагаємо , щоб у подальшому все було оперативно. Треба сказати, що наш головний гід Ізраїль виявився відповідальним і вольовим чоловіком, дійсно увесь графік сходження він дотримував у подальшому до хвилинки. Отримали і відразу використали смачний перекус: по гамбургеру, курячій ніжці, два банани, кексу, упаковці соку на кожного (кількість калорій і вага у животі гарантована). І якось , не вірячи ще самим собі, нарешті почали йти. Дорога вела по ґрунтовій алейці, яка серпантином підіймала нас вгору тропічним лісом, навколо - неймовірні зарості і такі ж густі і духмяні внутрішні враження.
Невеличка фотозупинка біля водоспаду у малопрохідному лісі, і далі в путь.
Через 4 години (відповідно до планів – йти близько 5 годин, але у нашої групи виходило завжди швидше, мабуть поспішали до смачної вечері) ми вийшли на територію табору Мачаме ( 3000 м). Це досить значний набір висоти (1200 м), але дався усім легко і з азартом – пригода розпочалася. Тепер хотілося усіма силами розтягнути час на довше, адже ці хвилини - омріяні задовго до цього. Смачна вечеря при свічках і ліхтариках, адже ніч настає тут з 19.00, і сон під мелодії незнайомого лісу і такої містичної Африки.

Було кілька крутих скельних ділянок, але в цілому маршрут проходив по вересовому лісі. Кінцева точка денного маршруту - відкрите плато Шира.
Але якраз на такій висоті у учасників сходжень можуть вже спостерігатися прояви гірської хвороби – головна біль, задишка, нудота. Тим з нашої групи, хто вже мав «висотний» досвід, поки що легко, але для кількох членів мандрівки - розпочалися дискомфортні години. Розпочинається сильний «обідній» дощ. Треба сказати, що кожного дня з 12.00 до 15.00 тут йшли дощі. Тому наші гіди організовували сніданок о 7.30, а вихід о 8.15. Після обіду проводимо час у комунікативних іграх, а трошки згодом розпочинається цікава розмова з нашим головним провідником – Ізраїлем. Він запропонував нам нібито цікавіший варіант сходження на Кіліманджаро – через так званий Lava Tower. Це – шлях по менш ходжених місцях і якраз по краю велетенського кратера (нагадаю Кіліманджаро – великий сплячий вулкан).
Виглядає цікаво, але відчуваю, щось тут «закопано». І дійсно, після детальної розмови розуміємо, що партнери пробують скоротити наш похід на один день, нібито на нашу користь. Проте, наш маршрут ми вибрали ще й тому, що тут більша кількість днів, хоча й суттєво дорожча, але дає можливість пройти мінімальну акліматизацію. Ізраїль старається переконати нас з усіх сил, але ми категорично стоїмо на своєму.
До слова, настрій зіпсували йому сильно (треба сказати, що у африканців досить легко читаються їх емоції на обличчі, особливо негативні). В цей день робимо ще гарний акліматизаційний вихід.
Даємо Ізраїлю 20 доларів компенсаційних для настрою. А ввечері відкриваються неймовірні пейзажі

Проходимо 11 км, з підняттям на перевал Вежа Лави. Потім вже під дощем спускаємося дуже гарною дорогою до табору Баранко (3950м). Ось це і називається акліматизація! Цікаві скельні ділянки , місцями досить круто, навіть трошки нагадує категорійні перевали попередніх складніших походів. Посеред місячних пейзажів - барвисті куточки тропічної рослинності, долина річки , два водоспади ). Це вже подобається по справжньому. Впевнений, що згодом саме цей день дозволив успішно виконати поставлені цілі.
І цього дня до місця реєстрації наша група прийшла першою. Ну любимо ми позмагатися… До речі, в кожному таборі є пункт реєстрації груп.
До цього тут ставляться дуже відповідально (згадую минулорічний Памір, де відсутні усілякі реєструючо-рятувальні інстанції). В цей день організовуємо читання вголос «Снігів Кіліманджаро». І вкотре цей твір проймає мене до мозку кісток, сподіваюсь, молодше покоління нашої Команди також відчуло в цей момент - високе емоційне напруження. Свого роду, командний тренінг, а може командний психомазохізм…

Дуже крутий кам'яний схил, де інколи потрібно було застосовувати навички нескладного скелелазіння. І накотилися спогади про насправді небезпечні похідні дні, і захотілося бігти, стрибати, обганяти. Що й я успішно зробив. Визнаю, причинив незручності нашим гідам, але ж їх у нас - 4 , мусять відриватися разом з нами. Верхом гірської ейфорії було віджимання з подвійними хлопками наверху стіни, на висоті 4100м. Якби не знав себе, можна було б сказати - «горняшка». Ну а так, просто гора задоволення від чудового технічного дня і трошки дитячості.
Потім невеликий спуск в долину річки, яка була останнім пунктом набору води на маршруті і підйом через черговий місячний пейзаж в табір Каранга. Нічліг на висоті 4200 м – перевірка акліматизаційних процесів нашого організму у цьому динамічному сходженні. Сон нормальний , за бортом уночі - непоганий морозець.

Вже наблизився вирішальний день. Якраз сьогодні ми піднімається по скельних ділянках до останнього табору Барафо (4600м). Це забирає трошки більше ніж 2 години часу. Тому від нашого табору здійснюємо останній акліматизаційний підйом ще до 4900м. Хмари розходяться, можливість для фотосесії – відмінна.
Дійсно, краса неймовірна і надихаюча. З чудовим настроєм повернення в табір, обід , підбір і підготовка спорядження до останнього штурму. Залишається 6 годин для відпочинку і сну , адже сходження розпочнеться о 0.00. Але якісно поспати нікому не вдається – все ж таки усі схвильовані. Незважаючи на вік і досвід, кожна нова вершина – це завжди невідомість, загадка, боротьба з собою і надія на Боже благословення.

Піднімаємось о 23.00, п'ємо чай донесхочу (для зменшення наслідків гірської хвороби треба випивати кожен день по 3- 4 літри рідини). Ну що ж, молитва, і вперед і вгору. Напередодні випало чимало снігу, зоряне небо часто затягується туманом. До точки вчорашнього акліматизаційного виходу йдеться легко. Морозець з кожною сотнею метрів вгору дужчає, треба утеплюватися. Думаю не пожалкували ті, хто все ж таки взяли пухові куртки і теплі рукавиці. Гіди застерігали, що потрібно одягати на себе все , що маємо, але ми зробили незначну поправку, адже живемо трошки північніше, ніж їх народ.
Вже вище 5000 м над рівнем моря. Темп трохи впав, кроки стають коротшими, а дихання – глибшим і різкішим. Позаду нас тримається група іноземців. Раптом один з них захитався і присів - легке запаморочення. Наша допомога не знадобилася - з ними ще більше помічників , ніж з нами. Нестача кисню дається непросто.
На висоті 5300-5400 я теж відчуваю, як починає крутитися голова, і ноги стають все більш ватними. Але пам'ятаю, що ця висота – це якраз точка болючої переакліматизації саме для мене. Тому рухаю ногами майже на місці, пихчу , як ковальський міх і впевнено замикаю нашу колону. Ізраїль, відповідно до попередніх спостережень за нашою групою, мене із сином Юлієм поставив замикаючими.
От зараза! Але ж я сам останніми ставлю досвідчених і міцних, такі правила - і вони правильні. Підйом крутішає, але праворуч , над горою Мавензі, вже прокидається сонечко, і його тендітні промінчики підзаряджають наші внутрішні двигуни.

Це вже вище, ніж найвища точка Європи – гора Ельбрус (висота 5642 м). Передчасна ейфорія і вітання, адже йти ще близько 45 хвилин, хоча й пологою ділянкою, але із набором ще 150 метрів. Часто читав у репортажах, що люди саме тут вирішували: «з мене досить, далі не піду, яка різниця , тут вершина, чи там».
Але для нас вершина одна – пік Ухуру – найвища точка Африки, і одна із семи найвищих вершин , відповідно на своїх континентах. Після радісної фотосесії знову концентруємо зусилля, і далі - до головної мети подорожі. Але йдеться вже легше, встигаємо робити фото , відеозйомку, милуємося льодовиками і внизу спостерігаємо велику долину – кратер вулкана Кібо. Першосходжувач на Кіліманджаро, німець Ганс Маєр назвав це місце висотною тундрою у тропічній Африці.

Ось тут вже шалені емоції, обнімання, спів гімну України, і навіть вітання з Днем народження. Адже дехто примудрився майже випадково потрапити на Кіліманджаро у своє особисте свято.
Після цього ще був дуже затяжний спуск, аж до воріт Національного парку, короткий переїзд до готелю, святкування Сходження і Дня народження за сумісництвом. Але день насправді вдався дуже довгий і незабутній.

А потім ще були райські екскурсії:
Перша – до термальних витоків кришталево дзвінкої річки, які знаходяться посеред справжніх глухоманей бідної Танзанії. По дорозі ми побачили справжню автентику африканського села, класичних представників народу масаї, які показують на білих людей свої дітям, як на диво і не дозволяють їх фотографувати. До речі , цю екскурсію наш «шеф» Джон подарував нам безкоштовно, але пізнавально-відпочинкова цінність її для нас була величезною;

Друга – сафарі, комбінована автомобільно- пішохідна прогулянка територією національного парку Аруша, огляд із кількох метрів представників місцевої фауни – жираф, зебр, антилоп, буйволів, свинок «тумба», мавп, змій та купу іншого.

Але це вже моменти більш звичні для теплого відпочинку , і Хемінгуеєм описані не так пронизливо. Хоча, читаймо «Недовге щастя Френсіса Мекомбера»…