НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ ВІД "FAMILY TEAM K2"
Дорогою пошуків.
Знову у Непал.

Трошки вниз, а здебільшого – вгору…
Третя подорож команди К2 в Непал в 2017 році зі сходженням на Кала-Патхар 5644 м.
Скільки гарних країв у світі! Мальовничі і яскраві, затишні і релаксові, суворі і високі… А є такі місця, які поєднують в собі майже усе, місця, які кличуть до себе – знову і знову!
Тричі пощастило мені побувати в Непалі. Ходив з дружиною, сином; надійними, веселими друзями, хорошими учасниками команди K2. Долали різні маршрути, піднімалися і на п'ять, і на шість тисяч метрів вище моря… І вже можу сказати – нові мрії повернуть мене в Гімалаї ще не раз! А цього разу – все починалося дуже непогано…
Збиралися в аеропорту Жуляни по різному: хтось весело і з жартами, бо зустрів давніх друзів. В інших – легкий мандраж, адже попереду – тривала і досить серйозна подорож. А хтось може й почав сумніватися, чи в потрібному місці опинився у нелегку годину.
Але дороги назад нема – пригоди вже розраховують на нас!
Переліт вийшов затяжний – більше 30 годин. Спочатку 5 годин досить активно і весело із «смаком кукурудзи і яблука» – до Дубаї, потім – близько 12 годин очікування в аеропорту, де ми отаборилися фундаментально (оточили місце перебування з усіх сторін лавками-сидіннями, весело гомоніли, згадували історії з попередніх спільних подорожей і навіть випадково створили емблему цієї мандрівки. На «закуску» – ще 6 годин льоту в Катманду, куди прибули пізно ввечері 27 жовтня. Вечірнє місто здивувало мене – своєю «неметушливістю» і відносною чистотою. Це – я порівнюю теперішні відчуття з першими враженнями від столиці Непалу, які виникали у мене в 2010 і 2014 роках. Але інші учасники команди настільки розхвилювалися, що після вечері вирушили на нічну прогулянку Тамелем – туристським районом міста. «Активісти» ще й потрапили на дискотеку. Молодці! Адже на сон залишалось кілька годин… Можна і не лягати.
Та сама емблема нашої мандрівки!
Виїзд з готелю в 4.30 ранку! В аеропорту ми перші, але через кілька хвилин починається стовпотворіння і масова облога стійок реєстрації! Поки ми займаємось статичною фотосесією, наші адміни проявляють чудеса мужності та ораторської майстерності на барикадах аеропорту. Ксюша і Ромчик незрівнянні, адже ми вилетіли дуже рано! Добре, що не в трубу…
А переліт з Катманду в Луклу – атракція не для слабких!
Адже аеропорт імені Тенцінга і Хіларі (перші підкорювачі Евересту) – входить до числа найбільш екстремальних у світі. Довжина смуги – 527 метрів, з однієї сторони стіна, з іншої – сімсотметрова прірва з розбитими літаками. Літачки зовсім маленькі. Наша команда навіть не уся помістилась. Але дуже спритні і маневрені. Особливо тішило, що перед вильотом роздали усім цукерочки і вату, а під час польоту можна було б жартувати з пілотами і попросити у них автограф, якби не було так страшно. Долетіли цього разу нормально!
В аеропорту знайшли наших доблесних «силачів» – портерів: віком – приблизно від 11 до 15 років і зростом, приблизно – до 150 см. Навантажили їх «почесною ношею». Попили традиційного непальського чаю – масала і пішли… донизу! Якраз хорошим варіантом для поступової акліматизації є той випадок, коли пункт першої ночівлі – селище Пакдінг знаходиться нижче на 200 метрів, ніж точка прильоту. Пройшли у перший день 8 км за 3 години, спали довго і не дуже міцно…
Пілот задумався - давати автограф чи ні?!
Другий день маршруту відразу накриває високими видами, неймовірними враженнями, а декого – першими ознаками гіпоксії. Перехід до столиці шерпів – селища Намче Базар, протяжністю 16 км і з набором висоти 800м – вважається непростим. Я націлював команду на 7 годин ходу, а наш старший портер Кандзо говорив про 8-9 годин. Хоча наші «голіафи» – несуни десь так і йшли…
Дорога дуже мальовнича: навколо піднімаються вершини вище п'яти-шести тисяч метрів, навісні мости через бурхливу ріку і незрозуміло чи міст тремтить під ногами, чи ноги над мостом… Каравани яків і мандрівників з усього світу, «диваки», які купаються на такій висоті у крижаних водоспадах, помаранчеві мандарини на фоні Евересту ! Все це, в купі з постійними фотозупинками, настільки закрутило наші бідні головешки, що ворота у Намче Базар несподівано і дуже приємно з'явились перед нами через 5 годин! Пройшли дистанцію "суперово"!
Поселились в класній лоджії і знову вгору! Принципу акліматизації: «ночуй на меншій висоті, ніж сьогодні піднімався» – в усіх гірських подорожах я дотримуюсь свято і навіть з перестраховкою! Забігаючи наперед скажу, що саме систематична, наполеглива акліматизація, у значній мірі, допомогла усім пройти непростий маршрут!!! Але страшні історії нас чекали… Набрали за годинку близько 250 м висоти, вийшли на чудову оглядову галявину над містом, близько біля території монастиря. Перехопило подих сильно, мабуть, вперше у цій подорожі, але не від нестачі кисню, а від споглядання… Час зупинився… А ми розбрелися: хтось поліз на скелю, хтось спіймав маленьку непальську дитину, а Льоша, використовуючи момент загальної ейфорії, почав підкрадатись до халви…
Де халва?!
Повна «горняшка»! І всі погодились: «Це Гімалаї! І тут містично, магічно і страшно… красиво!!!»
Наступний день – продовження акліматизації. Нескладний і дуже мальовничий коловий перехід через селища Кунде і Кумджунг. Ходили 5 годин з поступовим набором висоти, споглядаючи восьмитисячники Еверест і Лходзе, та близький і такий технічно непростий пік Ама-Даблан. Мали нагоду зробити купу класних світлин, побувати у селищі, відновленому після землетрусу 2015 року, біля госпіталю і школи, закладених там, на високогір'ї – великим сером Едмундом Хіларі. Культовою точкою маршруту стала – чайна зупинка на терасі одного з найбільш високогірних готелів у світі Hotel Everest View (12 номерів, по 200 доларів за ніч, висота - 3880 м). Годували крекером, майже з руки, велетенських воронів. Незважаючи на відомі гастрономічні традиції цих непальських птахів, наше цибулькове печенько видалось їм цікавим…
А вранці ми майже полетіли. Адже перші години перед нами височіла мотиваційним маяком найвища вершина світу – Джомолунгма, тибетською мовою – «Мати Всесвіту», чи Сагарматха — на Непалі означає – «Вершина неба»!!! Здавалося, що нашим силам – немає меж. Але в горах – це дуже оманливе відчуття. Хоч денний перехід передбачав перехід близько 12 км, але перебування вище 4000 м вже тиснуло на ресурси організму. А ще більше вимотувала багаторазова втрата висоти, а згодом знову її набір. Незважаючи на те, дорога була дуже мальовнича. До селища Доле більшість учасників дійшли добряче втомлені. Ще й традиційно після обіду погіршилась погода.

Далі був запланований зовсім легкий день і невипадково. Треба було дати можливість для відновлення сил і продовження поступової акліматизації. Але потрапили, мабуть, в найбільш небезпечну ситуацію у всій подорожі! Ніколи не вгадаєте!. На вузькій стежині нам назустріч побіг – скажений як! Не знаємо, що стало причиною його ривка вниз, під час якого розривалися і злітали з нього нав'ючені вантажі, а з рота летіла піна. Врешті він завалився поламаний об камені. Пощастило, що після попереджувальних вигуків наші учасники встигли відскочити в сторону. Далі усі повитягували навушники гаджетів з вух. В результаті до Мачхермо дійшли за 2,5 години. Дорогою побачили ще один добрячий караван – поки що веселі шотландці. Не знаю чи усі мали клітчаті беретики і кілти з бомбончиками, але у волинку дули, «як дурні». Після поселення піднялися у радіальному виході вище 4700 м. Було сонячно, хоч і досить вітряно. Хтось навіть спробував розгледіти в далині напрямок рідної домівки, і… непомітно витер скупу чоловічу сльозу. Корисно для очей!

Як і прогнозувала місцева «мольфарка Василина», погода встановлювалась більш властива для цього періоду – суха і досить холодна.
Треба сказати, що вже від цього селища – всі наступні вечори були досить прохолодні, а ночі – морозні! Хоч це не завадило мені тут прийняти мильнобрильні і дуууже освіжаючі процедури. Не рекомендую – серйозний ризик підхопити ангіну, чи нежить і фінішувати завчасно. Впевнено йдемо далі, адже попереду – один із найбільш вражаючих днів нашої подорожі! Своїми відтінками, піднебесними пейзажами і новими видами – цей день залишає незабутні враження і бажання відкритись світу! Спочатку вздовж гірської річки, потім по морені льодовика, приходимо в фантастичну долину високогірних озер Лоргпонга (4650 м), Таужун (4710 м) і Дудх Покхарі (4750 м). Ці водойми є священними у буддистів, кожного травня тисячі паломників йдуть до Гокіо, щоб прийняти священну купель. А наша Команда йде чудово! Є час на фотографування і навіть на релаксово-медитативні хвилинки. І постійно нашими супутниками є – Гімалайські піки! Приходимо до селища Гокіо за відмінний час – 3 години, і я пропоную вже у цей день здійснити перше важливе сходження – на гору Гокіо Рі (5357 м). Після хвилинки обговорення (а хто не згідний?!) і невеликого відпочинку, повільно і без зупинок піднімаємось. Вже усі зрозуміли, що швидкий темп і зайва метушня у горах – міна сповільненої дії! Вершина пускає усіх!!! Для п'ятнадцяти учасників це – перший п'ятитисячник в житті і це – немале досягнення кожного і усієї Команди! Співаємо гімн України, може трохи захекуючись, може з пульсовими перкусіями у голові, але з відчуттям щастя – дуже справжнім і непідробним! Спуск теж повільний, у відповідності до плану, адже це успішне сходження має стати у перспективі – вирішальним акліматизаційним пунктом.
«Хто працює, той і має!»
Може в повсякденному житті ця приказка не завжди істинна, але в горах – має велике право! Серйозно «відпахавши» в попередній день, ми отримали можливість прогулятись в сторону до підніжжя восьмитисячника Чо Ойю – шостої вершини світу! Менш ходжена, нескладна стежина привела нас до четвертого озера долини – Тонак (4840 м). Гарна прогулянка для розминки і фотосесії. І далі по маршруту! Від Гокіо в наступну долину потрібно перейти через перевал Чо Ла Пас – досить непросту перешкоду! Хоч у 2010 році наша маленька родинна команда за день пробігли від Гокіо аж до Лобучо (за протяжністю – фактично дводенний перехід), цього разу планую більш «лайтовий» варіант. Тому відразу переходимо через льодовик Нгомзунга – один з найбільших в Гімалаях! Мене завжди вражають походи серед велетенських льодових лабіринтів. Адже льодовик постійно рухається, дихає, стирає сліди людських кроків і ніби чатує… Йшли тісно, обережно і з неприхованим здивуванням – величчю природи! Ночували гарно у лоджії селища Драгнак, яке притулилось в маленькій кам'яній долині, затіненій стрімкими хребтами.


4 листопада вийшли о 7.00 – день обіцяв бути довгим. Дещо непокоїв кашель у кількох учасників – будь яка, навіть задавнена або «залікована» хвороба – на висоті загострюється і загрожує великими неприємностями. Так сталося, що навіть добре підготовлених, перевірених мандрівників такі складнощі почали «наздоганяти». На жаль, боляче, але об'єктивно. Тому йдемо дуже повільно, стараємось не зупинятися – і потрохи наближаємось до стіни перевалу, яка здалека виглядає неприступною! Все ж таки дорогу долає той, хто не зупиняється!
Через 3 години ми вже впритул під крутим кам'яним схилом. Досхочу п'ємо чаю, трохи фармакології і Ромчик веде першу половину команди на приступ, а я, Льоша і «доктор Лівінгстон» (Ігор Юрчишин) – супроводжуємо наш бойовий ар'єргард. Знову маю можливість спостерігати найрізноманітніші прояви гіпоксії – від знесиленості і апатії до гарячкового пожвавлення на грані істерії… Спільними зусиллями піднімаємось на Чо Ла Пас (5430 м)!
Відпрацювали сильно, з фізичною і вольовою віддачею, яка нечасто зустрічається на рівнині!
Дякую усім за чергову перемогу над собою!!!

Хочу «догнатися», роблю кілька віджимань, чую – є голова на місці – пульсує нормально. На крутому спуску зустріли вже зовсім невеселих шотландців, волинка мовчить. До речі під час акліматизаційних прогулянок ми не бачили їх ні разу… Краєм льодовикового поля спускаємось за 2 години до заслуженого відпочинку в Дзонглу. Хочу відзначити великі зрушення в інфраструктурі на непальських трекінгах! Сім років тому і в Драгнаці, і в Дзонглі було мінімум можливостей для ночівлі, кімнати в більшості високогірних лоджій були дуже аскетичними, харчування зовсім одноманітне. Важко повірити, але майже немає сміття на стежинах, уявіть на такій височині стоять контейнери для роздільного сміття. Навіть не полізли, а стрибнули вгору і ціни… Зараз на висоті близькій до 5000 м жити недешево: душ 4-7 доларів з особи, зарядка power bank – 8-10, порція супу 3-4, «вторе» без м'яса – 6-8, середній термос чаю-масали – 10-11 доларів.
Але мандрувати, як завжди – фантастично класно!!!
Наступний день – вклинюємось в маршрут трекінгу до БТЕ (Базового табору Евересту – Everest Base Camp) і відразу відчуваємо різницю. Людей набагато більше, контингент мандрівників теж змінився – в сторону аматорів-ентузіастів старшого віку. Ми, гарно екіпіровані, добре акліматизовані – виглядаємо тут, як юні профі. Засмаглі дівчачі щічки, небриті, але зовсім не суворі чоловічі «фейси» і супроводжувальний кашель демонструють, що ми вже не перший тиждень в Карпатах, вибачте Гімалаях;)! Переходимо через селище Лобучо, яке не так помітно змінилося з 2010 – все така ж д.па.

Зупинилися у містичному місці – Горак Шеп, що на шерпській мові означає «мертвий ворон». В п'ятдесяті роки селище слугувало базовим табором для перших експедицій на Еверест. Насправді живності, крім мандрівників тут зовсім мало, навіть з водою великі труднощі. Усі черпають її з ям у льодовику. І милі песики теж підходять похлебтати – сам захищав там такого чотириногого «дружка» від розлючених водоносів.

Спати на висоті майже 5200 м дві ночі – фантастичний особистий рекорд для переважної більшості команди. А без акліматизації – дуже ризикований хід і може завершитись терміновою гелікоптерною евакуацією! Але самопочуття – від доброго до середнього, фізично–психологічні кризи, ніби, не прогнозуються. Хоч перепади настрою помітні… Хтось засумнівався, чи підніматись на наступну вершину, деякі «говоруни» стають, на диво мовчазними і серйозними, загострені гастрити, запущені фарингіти-бронхіти… Але для того ми і є Команда! Впевнений, що кожен відчув підтримку і допомогу Друзів! Посиділи, поговорили, випили (маю на увазі лише таблетки, ну і ще мікстуру від кашлю) і вирішили – все буде добре!

6 листопада за дві з половиною години доходимо до культової точки мандрівників усього світу – Базового табору Евересту! Не раз читав в описах, що місце попсове і нецікаве, у самого був певний сумнів, адже тисячі і тисячі людей приходять туди щороку. Але враження – лише позитивні і неповторні! Це дійсно – місце великих надій і планів, подвигів і трагедій, звершень і розчарувань! Нам пощастило побути там без натовпу, відчути високий і вічний погляд Сагарматхи, заглибитись на хвилину у відчуття своїх бажань і можливостей… Сильне місце! Послухали і назад, готуватись до головного сходження.

7 листопада о 4 годині ранку розпочали сходження на гору Кала-Патар (в перекладі з китайської – Чорна скеля). Вершину не можна назвати складною технічно, хоча останні метри підйому вимагають великої обережності: західна сторона обривається прірвою на десятки метрів, а на схід – ризик пролетіти метрів 12-15. Щодо висоти над рівнем моря, дотепер дискутують: на непальських картах вказано 5550 м, а останні наукові вимірювання вказують – 5644 м. Це на два метри вище, ніж найвища точка Європи – гора Ельбрус!
Але ж легких вершин не буває, а це – п'ятитисячник, четвертий «point» вище 5000 на нашому маршруті і головний!
Вранці морозно, одягнені у пухові куртки, шапки, теплі рукавиці. Йдемо першою групою, лиш якийсь маньячний одинак попереду інколи «підморгує» ліхтариком, але може це – зірка, яка заблукала десь у всесвіті. Це неймовірні і незабутні відчуття!
Хто виходив на сходження посеред ночі, ніколи не забуває ці моменти. Над нами безмежне, вкрите перлинами небо, шепіт космосу переплітається з глибинами підсвідомості, відбувається абстрагування у часі і моментами – у відчутті своєї присутності…
Вершина все ближче, і усвідомлення щастя на грані з істерикою…

Ми піднялися за півтори години, вийшли усі!!! Якраз новий день прокидався над Еверестом, перші сонячні промені висвітлювали його сліпучі схили і вмивали-ніжили наші змерзлі обличчя. Так, декому було досить важко, комусь нестача кисню підкосила на секунду ноги, хтось захотів лишитись і споглядати Еверест майже навічно. Але командна робота в такі моменти вступає у повну дію! Півгодини пройшло, мов півхвилини, це – навіть надто довго на такій висоті, пролунала команда: «До низу!»

Спуск з Вершини – початок дороги додому.
Назустріч йшли десятки нових мандрівників, а ми йшли назустріч нашим новим мандрівкам і пригодам!
Made on
Tilda